Just Do It. Як і чому я почала бігати

Коли я вчилася у школі, то на уроках фізкультури моїм найбільш неулюбленим заняттям було бігати на довгі дистанції. Короткометражки я ще сяк-так переживала, а от біг навколо стадіону чи школи у мене викликав приступ паніки. Я “випадково” забувала форму, у мене боліла нога, чи ще були якісь відмазки, коли раптом дізнавалася, що на парі будемо бігти крос. Так само я робила і на парах фіз-ри в університеті. Можна навіть сказати, що в університеті на спорт я взагалі забила.

І от сьогодні я добровільно майже щодня почала приходити на стадіон чи в зал і намотувати по кілька кілометрів. Невже і я піддалася мейнстріму, коли всі бігають марафони і постять фоточки із своїми неймовірними результатами? А може я таким чином тікаю від якихось проблем? Є ще якісь варіанти?

Насправді, я почала бігати тому що… Мені не вистачає дихання, коли я займаюся силовими вправами у спортзалі. Так, все на стільки банально і просто. Коли я починаю переходити до більш складних вправ (технічно, або із великою вагою), то не можу їх робити не тому що не вистачає сил, а тому що збивається дихання. А дихання – це чи не головне при заняттях спортом. Адже насичення киснем наших м’язів, сприяє кращій їх роботі.

first

Найцікавіше, що перший раз я ледь пробігла один кілометр. І хоча на моєму Nike+ стояла найлегша програма (бігун-початківець), я думала, що не добіжу. Справа в тому, що спочатку NRC (Nike Running Club) пропонує бігати не кілометрами, а хвилинами. Слава богу, що, коли ти на стадіоні, то можеш краплю уповільнитися, якщо зовсім уже не можеш рухатися. На доріжці, звісно, теж можеш збавити швидкість, але якось то уже не те… Це більш помітно для самої себе і для твого тренера. Тренера, який змушує тебе боротися із лінню, слабкістю та іншими речами, які прагне вибити із тебе як можна скоріше. І будь-якими методами. Тож тренер тебе ніколи не пожаліє.

Коротше кажучи, перший раз пішла я на розвідку, подивитися що і до чого на стадіоні. Я, до речі, уже майже рік живу біля стадіону “Спартак”. Усе хотіла спробувати свої сили на ньому, але увесь час знаходила якісь відмазки. А тут уже тягнути далі нікуди. І тепер, коли нарешті зібралася із духом, виявилося, що стадіон дуже навіть живий. На ньому одночасно тренується близько десятка бігунів різних рівнів, віку, статури. Тут на лавках глядачів сидить багато люду, який не такий спортивний, але не проти полузгати сємкі з пивом, спостерігаючи як тренуються чір-лідерші чи команди американського футболу. Словом, якщо зовні стадіон завжди здавався мені якимось нелюдимим, то потрапивши всередину, я зрозуміла, що у нього є своє дихання.

Що мені сподобалося, так це те як змінюється запах, густота повітря, колір стадіону залежно від точки знаходження на ньому. Так, коли бігти проти годинникової стрілки, то у верхньому правому кутку, котрий ближче до Подільского узвозу, стоїть дивний сирий запах болота. Всі думки в секунду зосереджуються на роздумах звідки цей запах, невже десь поряд є болотяна місцевість та іншими геологічними запитаннями. Аж доки раптом не оговтуєшся від старшенно сухого, аж до дертя у горлі відчуття. Це ти вже метрів сто як біжиш вздовж дороги. Тут не такі насичені кольори. І тут добре відчуваються вихлопи машин. Схоплюєшся, хочеш швидше минути цей шматок і тому прискорюєшся. Ось уже і місце, де ти кілька хвилин тому стартонув. Де ж моє болотяне місце??? Дайте трохи вологи!

І так коло за колом.

Перший раз це було десь 4 кола. Потім кілька разів було навіть 7-8 кіл. Але в основному, на перших тижнях NRC ставить часові тренування, а не кілометрові. Тож вимірювати дистанцію доводилося хвилинами. У хорошому настрої і з відновленими силами, за 12 хвилин можна пробігти і 2 кілометри, а коли зранку добряче відзаймався, то увечері за той же час вистачає лише на кілометр-півтора.

second

І от здається, що тих 10-20 хвилин, з яких починаєш свої тренування бігу? Як із такими результатами почати нормально бігати? Бодай півгодини-годину. Чесно, у мене перший місяць (так, тренуюсь бігати я не дуже успішно) мені здавалось, що я не зможу пробігти і 10 хвилин. На другий місяць ці десять хвилин мені давалися легко, але зі змінним темпом (швидше-повільніше). А потім якось перед тренуванням у спортзалі я взяла і з легкістю пробігла 2 кілометри. І це при постійній швидкості 10,5. Сама з себе в шоці була. А як тренер моя здивувалася! І така: “Все, наступного разу біжиш зі швидкістю 11,5!”. Я, до речі, спробувала, але мені було дуже важко. І вирішила поки що нарощувати не швидкість, а витривалість.

Але я вірю, що скоро зможу і те, що тренер хоче, а головне – те, що я сама хочу.

Так, тепер я хочу пробігти марафон, або бодай напівмарафон. Чи бодай почати із 10 км…)) Це просто неймовірно складна задача для мене. Але я впевнена, що абсолютно реальна. Головне, вірити у свої сили і тренуватися-тренуватися-тренуватися!

third

Зараз на стадіоні уже холодно, тому усі мої бігові тренування відбуваються у залі на доріжці. Звісно, це не йде у порівняння із вуличними умовами. Проте, якщо чесно, доріжка мені мало відрізняється від стадіонного покриття. Значно складніше і травмонебезпечніже бігати асфальтом, або земляному покриттю. Оскільки на них є різні нерівності та різна твердість. Тому уже навесні можна пробувати і ці екстримальні для початківця умови.

А поки що я буду продовжувати свої силові вправи. Вони мені даються тепер на багато легше. Я можу довше робити вправи. А нон-стоп тренування все ще є моїми найнеулюбленішими, але вже не такими страшними 🙂