Натхненна розповідь Елізабет Ґілберт

“Їсти. Молитися. Кохати” – книга, яка вийшла десять років тому, але яка надзвичайно актуальна саме сьогодні. Я впевнена, що вона була актуальною і тоді, і лишатиметься такою ще через багато часу. А все тому що вона про на стільки насущні справи – кохання, розлуку, сім’ю, друзів, пошуки себе та ще багато чого іншого.

Для мене найкращим поясненням чому ця книга захоплює, і не дає від себе відірватися є приклад, який авторка наводить у своїй книзі, коли розповідає про свою подругу-психолога Дебору.

У далеких вісімдесятих, коли до Америки масово хлинули біженці із Південно-Східної Азії, Деборі довелося працювати із групою камбоджійських жінок. Ці люди пережили голод, убивства, поневіряння у таборах біженців. Однак, коли вони змогли звернутися до компетентної людини, аби вирішити свої душевні проблеми, вони почали запитувати щось на кшталт “у таборі біженців я зустріла хлопця, ми покохали одне одного, але коли пізніше нас розселили у різні табори, він закохався у мою кузену і вони от одружаться, що ж мені робити?”.

Насправді, цією ж історією починається і сам фільм і, як на мене, вона ключова. Мені здається, вона найкраще пояснює чому “Їсти. Молитися. Кохати” глибоко і надовго засіла у серцях мільйонів читачів, і в моєму зокрема. Адже це маленькі життєві драми, переживання, з якими ми стикаємося щодня. А приклад Елізабет – неординарний спосіб, як їх можна позбутися, віднайти життєву рівновагу та зрозуміти чого ти хочеш від життя.

Сьогодні дуже багато людей в Україні почали займатися своєрідним дауншифтингом, покидаючи сірі оселі в українських, здебільшого вбитих совком містам, і вирушаючи у подорож. Для когось спасіння знаходиться у Азії, для когось у Латинській Америці, а дехто навіть вибирає арабський світ. Варіантів безліч!

І можливо на перший погляд може здатися, що Ліз Ґілберт насправді нічим не вирізняється від тих багатьох, хто зміг вирватися із тюрми буденності. Але тут варто згадати, що книга написана 10 років тому. І, якби ви прочитали її щойно вона вийша, впевнена, у вас би просто подих захоплювало від бажання пройтися місцями, які відвідала героїня книги! Саме з цією метою авторка і не називає справжніх імен та топонімів. Про це вона повідомляє на самому початку книги.

Але, я уже шкодую, що не прочитала цю книгу, бодай її частину, що стосується Італії до моєї поїздки у цю країну. Можливо, я собі просто все надто красиво змальовую у думках. Та мені здається, якби я знала ще на сто сторінок більше про італійську культуру, їжу, людей, мову, я б зовсім інакше сприймала усе, перебуваючи там.

Насолоджуватися життям необхідно тут і зараз!

Проте, не слід сильно перейматися про те, чого уже не змінити. А ще про те, чого поки що нема. Цього також вчить ця книга. Насолоджуватися життям необхідно тут і зараз, а не у якомусь далекому минулому із його помилками та невдачами чи примарному майбутньому із його можливими перевагами перед сьогоденням.

“Знаєте, є люди, які, потрапляючи у якесь нове красиве місце, говорять “Я б хотіла знову тут опинитися!”, але ж ти вже тут! То чому ж замість того, щоб насолоджуватися, ти думаєш про те, як ти сюди повертаєшся? – запитує Ліз, роздумуючи щодо того, що відбувається навколо.

А, і, до речі, якщо ви ще не дивилися фільм по книзі –  не поспішайте цього робити. Гляньте його уже після прочитання. Бо, як завжди, через кіно не передано глибинну суть, внутрішні процеси переродження і  знаходження сенсу. Фільм – просто красива картинка. І, якщо чесно, я його змогла осилити лише на третій раз десь. Він просто “не йшов” мені. І я змусила себе його дивитися виключно тому що всі хвалили (я часто так роблю, для загального розвитку).

У фільмі багато таких омріяних і красивих закутків нашої планети, але там майже нема нічого про душевні поневіряння героїні. Ну, точніше, вони змальовані дуже поетично і здається, що так і треба і це лише такі собі “другорядні герої”. Особливо, так може здаватися чоловікам.

Тому що історія цілком і повністю дівчача. Ні, можливо, є чоловіки із тонкою організацією, які зможуть більше 300 сторінок (чи 2 годин фільму) розбиратися у душевних муках Елізабет. Але, мені здається, до кінця все одно їх зможуть зрозуміти лише жінки. Інколи авторка аж надто описує свої страждання. Здається, що “перестаралася”, але потім згадуєш себе у деякі моменти життя і думаєш, а можливо, це саме так я себе тоді почувала, просто не могла описати свої зриви так детально?

Тому дуже раджу книгу. Особливо, якщо ви збираєтесь (чи просто цікавитесь) Італією, Індією (зокрема йогою та медитацією) та Індонезією (островом Балі та його звичаями). Вона надихне на пошуки свого я, розповість як знайти себе та не зважати на судження інших.

eatpraylove1