Нетипова Іспанія. Північ країни: Ов’єдо, Хіхон, Сантандер

Північ Іспанії – це історія не знайома більшості українців. Адже у нас Іспанія перш за все асоціюється із сонцем, пляжами та постійними фієстами. Але, побувавши у двох регіонах Півночі, можу із впевненістю сказати, що це зовсім інша Іспанія. І я навіть не знаю яка частина цієї країни тепер мені подобається більше.

Вирушити у Астурію мене підштовхнув випадок. Я шукала як недорого можна добратися із Малаги у Барселону, проглядаючи найближчі міста. І натрапила на дешевий квиток у Астурію. Подивилася на карті де це взагалі, проглянула кілька фоток регіону (гори, озера, океан та інші прєлєсті) і вирішила – їду! Єдиною проблемою залишалося те, що Астурія – це ще далеко не те що не Барселона, але і до Каталонії не близько. Пошукавши ще трохи, наступний свій дешевий квиток я знайшла із сусіднього регіону – Кантабрії. Чому б і ні, подумала я і взяла білет.

Оскільки я не прив’язана була до часу, то вирішила, що проведу по кілька днів у різних містах, потихеньку пробираючись у сторону вильоту. На моєму шляху були три міста, на відвідини яких я виділила по 3-4 дні. Ов’єдо, Хіхон і Сантандер – стали моїми провідниками у ту невідому частину Іспанії, яку я полюбила всім серцем.

Коли я спланувала усі свої пересування по регіону, я мала ще подумати про житло. Додаткового бюджету у мене не було на це продовження подорожі, тому я вирішила “тряхнути стариною” і повернулася до безкоштовних методів – каучсьорфінгу. Я не користувалася цим ресурсом більше 4 років. За цей час там багато чого змінилося і я тепер навіть подумую написати окрему статтю про користування сайтом. Але, це все відступи, бо насправді, каучсьорфінг, як і колись, дає змогу зустріти дуже крутих людей і повністю заглибитися у буденність країни, в яку подорожуєте.

Перша моя зупинка була у столиці Астурії – Ов’єдо. Уже на підльоті до регіону із вікна літака я бачила засніжені шпилі, кам’яні гори і зелені долини на яких паслися корови та овечки. Кожну із тварин я бачила майже впритул – ми летіли так низько, що інколи мене охоплювала паніка, що щось сталося і ми сядемо тут прямо посеред гір. Але ми минули гори, минули міста і дісталися океану. Зробили крутий розворот, майже дрифтовий і я знов запанікувала. Взагалі, у мене за останні 1,5 місяці розвинулася якась аерофобія, ніколи не відрізнялася страхом літаків, а тут на тобі 🙂

Ми летіли прямо до кам’яних обривів, які омивав океан і я не могла намилуватися їх красою. Але вже за півгодини я опустилася із небес на землю, як у прямому так і переносному сенсі цього слова. Виявилося, що квиток із аеропорту до Ов’єдо на автобусі коштує 8 євро! Це трохи менше, ніж я заплатила за літак із Малаги сюди. Я навіть трохи засмутилася.

Дорогою у Ов’єдо я розглядала місцевість із вікна автобуса і була, чесно кажучи, трохи розчарована. Ну як, сказати, не те, що все було жахливо, просто за вікном я бачила українські Карпати 🙂 От чесне слово, один в один картинка. Я навіть уже подумала, що всі фотки в Інтернеті – це обман і я кудись не туди приїхала.

Оскільки на Північ я потрапила достатньо випадково, то у мене не було конкретного плану і місць, які я б дуже-дуже хотіла побачити. Я подумала, що уже після прильоту вирішу що робити. Тим паче, я жила у місцевих і надіялася, що вони мені підкажуть щось цікаве. Але у той момент у мою голівоньку закралися сумніви, що тут буде щось цікаве. На щастя, вони дуже швидко розвіялися.

Ов’єдо

У Ов’єдо я зупинилася у одного хлопця, який мешкав у квартирі на околиці міста (тут слід розуміти, що околиці Ов’єдо, це не околиці Києва, адже по діагоналі місто можна пройти максимум за годину). Так от, безумовним плюсом цього житла було те, що вікна кухні виходили на гору. Я з таким шикарним видом за вікном, здається, ще ніколи не жила!

А ще одним плюсом виявилось те, що хлопчина не працював і мав машину та бажання повозити мене по околицям Ов’єдо. Що ми і робили аж два дні! Але в перший день я виконала єдиний план, який мала на Північ – спробувала місцевий сидр! Це найпопулярніший напій тут. Він дуже дешевий (коштує трохи дорожче за воду), а на смак дуууже відрізняється від тієї солодкої бадяги, яку ми звикли пити в Україні.

Так от, в перший день ми так напробувались, що я майже не зробила фотографій міста! Але це я зрозуміла в останній день, коли уже їхала на вокзал 🙂 Проте можете повірити, із усіх трьох міст Ов’єдо найбільш казкове, найбільш романтичне і дуже стильне! Вважається, що це місто бізнесу, тут знаходяться офіси основних компаній Півночі, тут знімають кіно (Вікі. Крістіна. Барселона), проводяться фестивалі і взагалі воно доволі розвинуте. Проте, варто наблизитися до околиць і ви потрапляєте в гірське село. Розвинене гірське село. 🙂

Увесь інший час ми провели в горах. Астурію ще називають іспанською Швейцарією. І хоч я не була у горах Швейцарії, я думаю, що тут не менше красиво, ніж у Альпах! А ще я бачила на власні очі місце, з якого розпочалась Реконкіста. Як любительці ісламської історії, мені було дуже цікаво побувати там. Ми мали пікнік на надзвичайно красивих озерах посеред гір, а також карапкалися через хащі, до статуї Ісуса, яка височіє над містом. Я зідрала в кров ноги, підсмажила лице і зовсім без сил поїхала у Хіхон.

Хіхон

Місто на березі океану. Хоч воно і знаходить в 20-ти хвилинах їзди від Ов’єдо, але тут уже зовсім інше повітря, інші запахи і навіть люди. Я вже мовчу про архітектуру. Місто, яке не закохує в себе своїм зовнішнім виглядом, але яке змушує тебе із привідкритим ротом розглядати будинки, вітрини та пішоходів. Хоч я ніколи і не була у Америці, але мені чомусь постійно здавалося, що я знаходжуся у якомусь невеличкому приокеанському районі великого американського міста.

У Хіхоні люди були відчутно розслабленіші, ніж у Ов’єдо, було більше дітей, а біля самого океану і взагалі – найбільш жваве місце, яке я бачила у маленьких містах Іспанії. Тут тобі і серфери, і вуличні музиканти, і спортсмени, і чоловіки із немовлятами у візочках.

До речі, іспанські татусі – це окрема історія. Не знаю як вдома, але на вулиці чоловіки тут дуже активно спілкуються із дітьми. Вони ліплять будиночки із піску разом із малюками, валяються із ними по підлозі, розмальовують обличчя собі і своїм дітям, бігають, стрибають і взагалі поводяться, наче їм стільки ж років, як і синам чи дочкам. У цей же час мами сидять обабіч, затягуються однією за іншою цигаркою, інколи пліткують, але частіше залипають у телефони. Якось так і живуть 🙂

Один вечір мені пощастило піти тусити із місцевими дівчатами. Мене запросила на зустріч дівчинка, у якої я жила. Десь 80% всього я не розуміла, але дещо вони намагалися мені перекласти, дещо доходило в загальних рисах: вони обговорювали своїх теперішніх хлопців, своїх колишніх, своїх батьків і теперішніх та колишніх дружин/чоловіків батьків, своїх колег і, звісно, колишніх і теперішніх своїх колег 🙂 І так кілька годин поспіль! Між цим вони відволікалися на розповіді про місто, коли ми переходили від одного бару до іншого і зустрічали якийсь пам’ятник.

Що цікаво, у Іспанії дуже часто можна зустріти, що окремо тусять хлопці і окремо тусять дівчата. Якщо компанія змішана – вони скоріше за все тільки познайомилися, ну, або це виключення. Мені здається, що це пов’язано із тим, що іспанські чоловіки трохи бояться іспанських жінок. Адже жінки тут дуже “феміністично” налаштовані, у негативному сенсі цього слова. Наразі, в плані сімейних стосунків, жінки тут мають на багато більше прав, ніж чоловіки. І нехай чоловік спробує бодай подумати про порушення їх прав! Тому із одруженням тут не дуже і поспішають. А ще тут дуже багато розлучень. От я прямо не зустрічала жодної людини, яка б не була сама розлучена, або розлучений хтось із близьких. Мабуть, цьому сприяли певні історичні події. Але поки що я на стільки глибоко ще не занурилася у цю тему.

Втім, повернемося до Хіхону. Якщо саме місто не дуже і вражає, то природа навкруги – неймовірна. Можна йти кілометри під шум хвиль, вздовж океану. Зустрічати таких само відчайдухів, які вийшли на вечірню (чи ранкову, чи денну) кількагодинну прогулянку. Слухати музику і просто насолоджуватися тим, що ти є. Що ти можеш іти, що ти можеш бачити, що ти можеш відчувати, що ти можеш бути тут і зараз. Що ти можеш. Все. І навіть більше.

Сантандер

У Сантандер я прибула цілковито втомлена, виснажена і все що мені хотілося – лежати на ліжку і не рухатися. Цього разу у мене не було із ким гуляти, оскільки житло я знімала. Та, мабуть, це  було на краще, адже я би не витримала іще кілька активних днів. Тому я розслабилася, добре виспалася і пішла досліджувати місто.

На диво, у мене був дуже хороший настрій, а от погода була паршива. Збиралося на дощ і було неможливо дихати. До центру міста мені було пішки приблизно півгодини нешвидким кроком. У мене було натхнення і бажання гуляти вулицями і шукати щось цікаве. Але головною ціллю спочатку було дійти до набережної. Я рушила.

Сказати, що мене місто взагалі не вразило – не сказати нічого. Тут я не відчувала нічого. Я просто йшла і не могла повірити, що саме про нього розповідають як про чудове місце для відпочинку. Можливо, це було пов’язано із моїм загальним станом. А, можливо, із тим, що передусім у цьому регіоні популярні споти для серфінгістів, які розташовані на пляжах неподалік міста. Втім, я все одно, не могла навіть уявити, що тут на стільки нічого робити.

Я сіла на лавці і вирішила все ж знайти когось із місцевих. Бо, можливо, через втому, мій нюх на пригоди трохи забився. Я увімкнула інтернет. Одразу на пошту мені прийшов якийсь лист. Зазвичай я не відкриваю листи одразу (у мене тепер є певні години для читання та відповідей на листи 🙂 ), але тут нечистий дьорнув прочитати. Я зараз не можу розповісти що там було, але це водночас був і лист щастя, і лист, через який я назад вся в сльозах топала години три додому. Час від часу у мене паморочилося в голові і я сідала то на одну, то на іншу лавку. І хоча дощ так і не пішов, це місто мені запам’яталося саме у такому змазано-мокрому стані, ніби намальоване акварелями.

Коли наступного дня я все ж трохи заспокоїлася і вирішила дати другий шанс Сантандеру. І він виявився трохи симпатичніший, ніж за першої зустрічі. Я придумала собі забаву – бродила по ньому, шукаючи вказівники Шляху Сантьяго, адже саме тут проходить один із маршрутів. Чесно, я взагалі не уявляю як пілігріми орієнтуються по цим вказівникам. Як на мене, вони всі в різні сторони показують. Я би точно загубилася 🙂 Поблукавши так по місту, до моря (а точніше, океану) я так і не пішла. Я вирішила із ним не прощатися.

А ще я зрозуміла, що цей регіон Іспанії особливий. Він ставить правильні питання і допомагає знаходити відповіді на них. Саме ті відповіді, які б ми ніколи не дали вдома, будучи під впливом соціуму, зони комфорту та українського буття. Північ Іспанії – це особливе місце. Це ніби окрема країна, потрапляючи у яку ти розумієш хто ти і що хочеш насправді. І поїхати сюди, це чудова можливість поговорити із собою та віднайти свій шлях.

Якщо вам цікаві ціни, маршрути, місця, звички і тому подібне в Іспанії, шукайте інформацію у моєму телеграмі t.me/podorozhi за хештегом #саша_в_іспанії або задавайте питання у чаті t.me/podorozgiCHAT, більше картинок із подорожі можете знайти на інстаграмі instagram.com/stupakovska