Гори, що межують з океаном, затоки, що розрізають міста навпіл, французька архітектура та незрозуміла мова. Це все – північ Іспанії. Це все – Країна Басків.

Країна Басків – один із автономних регіонів Іспанії, який дуже відрізняється від усієї країни. Передусім мовою. Баскська мова не належить до романської сім’ї і взагалі не відомо де взялася у цій частині Європи. Egun on – фраза, якою тут вітаються із тобою у супермаркеті. Augur тут кажуть замість звичного adiós і eskerrik asko замість gracias.

Країна Басків межує із Францією, що дуже помітно у архітектурі, особливо у Доностії/Сан-Себастьяні. Також це один із найбільш розвинутих регіонів Іспанії. За рівнем життя він посідає третє місце після Каталунії та Мадрида. Тому житло тут дуже дороге, а ціни вищі, ніж в середньому на півночі. Сюди приїжджають відпочити французи, оскільки це не так сильно б’є по гаманцю, як наприклад, у їхньому Біарріці, що розташований всього за дві години їзди від Більбао.

БІЛЬБАО

Особисто для мене відкриттям року стало саме Більбао. Я думала, що це чергове велике місто і що поїхати туди варто чисто заради галочки і фоточки із музеєм Гугенхайма. Як же я помилялася! Мені так сподобалося, що я не хотіла звідти їхати! І, можливо, якби не мова, то я би рекомендувала саме це місто для життя на півночі Іспанії. Звісно, одразу після Сантьяго 😉

Наші пригоди у Країні Басків почалися з перших же годин перебування. Ми приїхали зі звичних галісійських + 20 у спекотні +40 (такої температури я не відчувала більше року), трохи поплавилися і вирішили поїхати на пляж. Хоча пляж і розташований аж на океані, а місто знаходиться трішки глибше на материку, до нього звідси їздить метро. Платиш якихось два євро за годинну поїздку, потім ідеш 15 хвилин пішки від метро і ти вже на березі.

Доки ми дісталися до пляжу, спекотне сонце заховалося за обрій, здійнявся вітер і було не так вже і жарко, але я все ж вирішила скупнутися. Довго йшла так щоб поглибше, бо океан як раз спустився, нарешті знаходжу місце, щоб нормально так занирнути. Винирюю і утикаюся лицем в пеніс. Ну як, не буквально, але голий мужик – це єдине, що я бачу на горизонті.

У Іспанії досить багато жінок засмагають на пляжі без верху. Це тут абсолютно нормально і таке практикують від малого до старого. Втім, для нудистів (ті, що люблять повністю голими) тут відводяться або окремі пляжі, або вони самі їдуть на віддалені, не міські пляжі, там де мало народу і там уже всі в перемішку. Але цього мужика я ніяк не очікувала побачити на заповненому вщент міському пляжі. Вийшла на берег, розповіла це Крістіні, яка не ризикнула іти у воду, ми подивилися по сторонам і зрозуміли, що в Країні Басків якось усі тусять разом на пляжі… І вирішили змиватися.

Приходимо на станцію метро, купуємо квиток на третю зону (пляж знаходиться в третій зоні, а ми жили в першій зоні) і щасливі, а дехто і покупаний, їдемо додому. Приїжджаємо на нашу станцію, вставляємо квиток у турнікет, щоб вийти, а воно пише, що квиток має неправильну зону. І тут до мене доходить, що ми купували в ту сторону на третю зону, бо їхати в третю, а тепер же ми їхали в першу і треба було на першу зону купувати, а ми взяли на третю!

Бачу, до нас уже іде начальниця станції… Кажу Крістіні: “Так робимо вигляд, що нічо не відстрелюємо іспанською, що ми туристки, які взагалі не розуміють як цим всім користуватися”. І починається наша вистава. Насправді, дуже складно вдавати, що ти геть не розумієш людину і мову. І ми навіть трохи проколювалися, коли казали, що не розуміємо як зробити то і то. Але ми то говорили англійською, а вона не розуміла англійську, а відповідно і наших проколів. На тому і виїхали.

Іспанська начальниця станції – не українська. З нашими такого б не пройшло. Спочатку вона намагалася нам пояснити, що ми маємо із цим квитком вийти у третій зоні (за годину їзди звідси, ага), купити новий і повернутися сюди… Ми ж робимо вигляд, що нічого не розуміємо, навіть що таке máquina. І на кожне її comprar en la máquina і тикання на машину, яка стоїть за закритим турнікетом ми казали but how can we use it, we got stuck here! do you have another máquina?

В Іспанії англійською говорять приблизно так само, як і в нас, тому після 15 хвилин говоріння різними мовами, вона сказала “Ок, я вас випущу, але наступного разу купуйте правильні квитки”, навіть показала як це робити. Ми ще раз 5 повторили слово “макіна” і ржучи пішли додому.

Друга пригода сталася вже з самого ранку наступного дня. Ми пішли гуляти містом. І бродили старою його частиною. Місто маленьке і особливо робити нічого. Тому вже десь об 11 ми почали переміщатися від бару в бар з думкою, що так увесь культурний огляд Більбао і закінчився. Потім ми йшли по вулиці і я побачила прикольний відкритий під’їзд. А я обожнюю заглядати у всякі такі штуки.

Заходимо – а то бібліотека! А у невеличкому холі висить якийсь плакат із різними баскськими словами. Ми щось стали, читаємо і ржемо (вони справді інколи дуже смішні). І тут до нас підходить мужичок років 60-ти. Підходить і питає чи говоримо ми іспанською. Зазвичай ми відповідаємо, що не дуже добре, бо часто так починають розмову всякі попрошайки.

Він (дуже повільно і чітко): А ви знаєте, що це бібліотека?

Ми: Так, ми уже прочитали

Він: А хочете я вам екскурсію по ній проведу?

Ми: У нас нема грошей. Тому якщо безкоштовно, то давайте. Але якщо ні – то на жаль.

Він: Так, так, звісно безкоштовно!

І давай водити нас по різних залах, показувати, розказувати. Одразу після того, що він якийсь попрошайка, ми подумали, що він був працівником бібліотеки. Але після того як він не зміг відповісти на жодне “спеціалізоване” запитання, я спитала, чи працює він тут і він сказав, що ні. Що просто йшов по вулиці, побачив нас і що ми говоримо англійською, але щось намагаємося прочитати і вирішив допомогти та показати бібліотеку. Ми такі в кінці “дякую, дякую” і вже думали де б продовжити попивання наших коктейлів, а він такий: “Слухайте, а у вас є ще час? Якщо хочете, я вам можу трохи місто показати! Я, звісно, не професійний гід, але щось із його історії знаю!”

Ми знову напряглися. “Звісно, не могло все просто так закінчитися, він почне випрошувати бабос уже під час “екскурсії по місту,”- подумали ми і ще раз нагадали, що грошей у нас нема. Ну не прямо так, а сказали, що зможемо заходити тільки у місця, де не треба платити за вхід, бо ми бідні студенти.

Врешті-решт, чувак провів з нами іще близько години-півтори, розповів про те, як з’явилося місто на копальнях залізної руди, показав місцевий маркет, зводив до колишніх публічних будинків, порадив де смачно поїсти і сфотографував нас разом із Крістіною. В кінці ми вже готові були йому платити 🙂 але він сказав: “Добре, пішов я додому. А то дружина вже приготувала обід. Вона завжди за дві години до обіду, коли готує, виганяє мене на вулицю, щоб я нагуляв апетит і не заважав їй. Тож дякую за компанію!”

І в цьому всі іспанці. Вони заради хорошої компанії готові на все! Їх хлібом не годуй – дай поговорити і справити гарне враження. Я взагалі дивуюся, як він нас іще на обід не покликав. Це було б дуже в їхньому стилі!

І в цьому всі ми – слов’яни, які на кожному кроці чекають підвох і що нас розведуть на бабки 🙂 І це навіть я, людина, яка досить відкрита і довірлива до людей!

А потім ми пішли до Гугенхайма. Але, чесно кажучи, після таких історій він уже не дуже і вражав. Гарний незвичайний музей. Але в Більбао є на багато більше, ніж він.

Доностія/
Сан-Себастьян

На третій день ми поїхали у Сан-Себастьян. Їхали автобусом, бо хоч так і дорожче, але на багато швидше. Погода помітно зіпсувалася. Замість +40 вже було +20 і моросив дощ. Не найкращий час для прогулянок. Але ми вирішили, що поки не почався сильний дощ – оглянемо все навколо, а потім вже можна і по барам іти. У Сан Себастьяні їх, здається, ще більше, ніж у Більбао! Адже це туристичне місто: знаходиться на березі океану.

Архітектура Сан-Себастьяну дуже відрізняється не лише від Більбао, але і від іспанської в цілому. Тут присутня якась помпезність і відголоски французьких будівель. І хоча у Франції я так і не побувала, саме такою, але більш сірою я уявляю цю країну. У Сан-Себастьяні їздять дорогі авто, а люди вдягнені надто стильно як для іспанців. Говорять французькою, або баскською. Тут майже не чутно іспанської.

Зробивши довгий променад через увесь центр і потім обігнувши місто навколо, ми почали шукати місце, де впасти. Окрім красивих фасадів та неймовірного океану особливо нас нічого не зачепило. Тому ми пішли шукати де б уже з’їсти чогось смачненького.

Країна Басків славиться своїми пінчосами!

Взагалі, у Іспанії існує два види закусок: пінчоси і тапаси. Назви походять від pinchar (колоти, наколювати) та tapa (кришка) відповідно. Тобто по ідеї пінчоси – це те, що можна наколювати, якісь мілкі закуски (оливки, сир, горішки), а тапаси – це шматочки хліба/багета (зовні це нагадує кришку) на які зверху кладуть щось смачне (салати, наприклад), схоже на міні-смореброд.

Але у сучасній Іспанії усе змішалося, помінялося. У Галісії, наприклад, пінчоси називають тапасами, а тапаси пінчосами. Ну і часто те, що дають безкоштовно до напою – це тапаси, а те, що треба докуповувати – пінчоси. Не залежно від вигляду. Тому тут складно розібратися що є що навіть у рамках однієї країни.

У басків пінчоси – це, власне, міні-бутерброди із дуже смачними морськими начинками. Це може бути креветкова паста із часником, або салат із восьминогів, або ще якась нереально смачна штука. Також тут за них треба платити окремо. Заходиш в бар і прямо на барі вибираєш 3-4 бутерброди, а заодно і напій.

Зазвичай ціна пінчосів близько 2 євро за штуку. Звісно, можна знайти дешевше, можна дорожче. А от алкоголь значно дешевший. Десь на рівні 1 євро за стакан сидру, 1.20-1.50 євро – за бокал вина.

До речі, сидр у Іспанії зовсім не такий, як в Україні. Він не солодкий і коли куштуєш вперше, то він ніби шкребе тебе по язику. Але потім, коли розпробуєш, то це просто геніальний тонізуючий напій! Для мене тепер Somersby та інші подібні – це як солодка вода, не можу їх пити.

Скуштувавши усі пінчоси, які нас цікавили, ми плавно перемістилися на каву.

У Іспанії існує таке поняття, як sobremesa. Це коли після прийому їжі (обіду), особливо у вихідний день, ви не поспішаєте розходитися, а йдете у інше місце, щоб випити кави і поговорити. Найдовша моя собремеса сталася в Галісії із моїми студентками. Тривала 6 годин! І я думала, що я дубу дам! Усі шість годин ми просто сиділи і говорили. Як людина, яка не звикла до такого, мене десь на четверту годину, коли мій словниковий запас закінчився і енергії на “нічогонероблення” вже теж не було, стало трохи тіліпати 🙂 Але двогодинна собремеса – це дуже навіть ок! Тому саме стільки ми десь і провели за потягуванням кави у Сан-Себастьяні.

Додому їхали на чомусь подібному до міжміського трамваю. Це тривало 3 години і коштувало десь 5 євро, але я не раджу повторювати наш досвід 🙂 У цей трамвай щозупинки входили-заходити люди і це було реально так, наче ти їдеш у громадському транспорті, але три години. ТРИ ГОДИНИ! Інколи він набивався так, що у нас на головах опинялися сумки із товарами вуличних торговців. Інколи він був на стільки пустим, що було стрьомно, чи не проїхали ми нашу зупинку. Постійно змінювалися сусіди на сидіннях і доводилося дуже багато взаємодіяти із оточуючими людьми. Такий собі базар на колесах.

Коли ми повернулися у Більбао, то відчули себе вдома. Ми трохи пройшлися його вулицями, зайшли випити на прощання tinto de verano (дуже популярний літній напій у Іспанії, мікс червоного вина із газованою водою, у Країні Басків називається pitilingorri), посиділи на сходах перед одним із найкрутіших барів, з видом на затоку і колишній порт.

Насолоджуватися моментом – це життя, яке живуть іспанці. І я, здається, трішки навчилася це робити.

Якщо вам цікаві ціни, маршрути, місця, звички і тому подібне, стосовно країн в які я подорожувала та більше картинок із моїх подорожей, ви можете знайти їх на Інстаграмі