Сантьяго – місто із моєї мрії, про яке я майже нічого не знала, допоки випадково не оселилася в ньому. Я не знала жодної людини звідси, не розуміла на скільки воно маленьке, не уявляла які тут є розваги і чи є вони взагалі.  Я просто їхала наосліп із бажанням загальмувати своє життя, трохи переосмислити все і, можливо, навіть почати все спочатку.

Я прилетіла майже опівночі. У мене розколювалася голова, заклало вуха, моя застуда, яку я мала в Києві, через складний переліт загострилася і мені здавалося, що ще трохи і я помру. Я була на стільки виснажена, що їхала із аеропорту із закритими очима і взагалі не пам’ятаю дороги до міста. Заснула я менше ніж за годину, після приїзду.

Яким же було моє здивування, коли на ранок я все-таки вижила. Змогла відкрити очі і розгледіти сонце на вулиці. Справа у тому, що Сантьяго вважається найбільш дощовим містом Іспанії. Зазвичай тут майже без зупину ллє дощ впродовж 3 місяців взимку, до того ж досить мокро восени та навесні. Ідеальне місто для “ванільок”, які люблять обмотатися пледом та позалипати у вікно із какао в руках і подумати про вічне.

Місто про любов

Тож в той сонячний день мене чекав похід у поліцію для оформлення документів, а потім невеличка екскурсія із нашим координатором. Він із захватом показував і розказував про різні місця в історичному центрі, а потім повів у парк Аламеда. Парк, який досі є моїм улюбленим місцем у Сантьяго. І там почалися оповідки-легенди чи не про кожен куток, кожну лавку у парку. І всі ці історії пов’язані із коханням чи з жагою жити.

Мені дуже імпонували ці історії. І я подумала, що лише місто насичене любов’ю та життям може продукувати стільки історій про ці поняття. І я не помилилася. Я почала все більше і більше заглиблюватися у місто. І все більше і більше закохуватися в нього. Кожна стіна, кожне дерево, кожні двері, ба, навіть дзвіниця костьолу ніби зізнавалася мені в коханні. А я розчинялася в усьому цьому. Це складно передати словами, але коли ти не ідеш, а летиш, коли ти посміхаєшся не дивлячись на будь-які переживання, коли ти почуваєшся, врешті-решт, щасливою – це , мабуть, і є кохання. І не важливо, воно до людини, до тварини, до міста чи до природи. Це просто почуття всередині, яке надає тобі сили рухатися не дивлячись ні на що.

Місто про кіно

З перших днів зі мною був мій фотоапарат. Я намагалася зняти усі цікаві закутки Сантьяго. Не дивлячись на те, що місто нереально маленьке, воно ховає в собі стільки всього цікавого! Тут є і старе місто і сотнями барів, клубів та просто затишними кафе. Тут є з десяток парків та скверів. Тут є бібліотеки, театри та кіно. Тут є нове місто, яке не поступається своєю комфортністю історичному центру.

Це місто – ідеальні декорації для фільму. Я досі дивуюся, чому тут не зняли якусь драму і мрію написати свій перший у житті сценарій. Бо це місто надихає. І якщо ви давно шукаєте де б “залягти”, щоб набратися нових вражень для творчості, то безперечно – це Сантьяго.

Минуло два місяці як я тут, а я досі зачарована. Надіюся, цей стан закоханості протримається аж до кінця мого знаходження тут. Адже мені розповідали, що навесні Сантьяго ще кращий, ще цікавіший, ще відкритіший і взагалі ідеальний. Хоча, куди вже більше?