Три дні у Алмерії

До того як я купила квиток у Алмерію, я не знала про неї взагалі нічого. Я навіть не чула про це місце на мапі Іспанії. Я тільки глянула, що звідти можна швидко дістатися автобусом до Малаги, у яку я власне і направлялася, мене це влаштувало і я натисла “купити”. Це по суті виявився найшвидший і найдешевший спосіб проїхатися із півночі на південь країни. А більше мене ніщо не цікавило на той момент.

Ближче до самої поїздки, коли я почала потроху планувати свій час і справи, які маю зробити у Іспанії, я все ж трішки прочитала про Алмерію. Виявилося, що це умовна столиця регіону Коста де Алмерія, де розташовані найбільші теплиці у Іспанії. Звідти до нас і по всьому світові возять тонни овочів, ягід та фруктів. Я трохи дивилася на ці теплиці на google maps , але у реальності вони виявилися на багато масштабнішими! Просто нереальне видовище, яке зустрічає вас іще на підльоті до Алмерії і проводжає вздовж усіх доріг на під’їзді до міста.

Втім для мене Алмерія виявилася більше, ніж аграрним придатком Іспанії. Для мене вона стала містом спокою, містом розслабленості та шаленого моря. Шаленого у своїй красі та силі. У мене було всього три дні для того, щоб відпочити після супер-активної поїздки у Грузію та набратися сил перед навчальним місяцем у Малазі.

Дорога до Алмерії

Перше випробування мене зустріло ще під час добирання із аеропорту у місто. Я хотіла поїхати не тим автобусом, який їде прямо із аеропорту, бо він іде через жилі квартали передмістя, а хотіла їхати номером 18, який іде вздовж моря. Так, я схиблена на морських пейзажах, шумі хвиль і усьому, що пов’язане із морем 🙂 Мене не зупинило те, що карта показувала, що аби дійти до бажаної зупинки мені варто буде топати майже півгодини – чим не привід прогулятися після перельоту, розім’яти ноги. Я увімкнула навігатор і пішла. Мене мало б насторожити, що вже за кілька метрів тротуар закінчився, а про пішохідні переходи я взагалі мовчу – їх тут не було жодного. Я перебігла кілька доріг (на щастя майже пустих) і потихеньку йшла вздовж проїжджої частини по асфальту. Ситуація ускладнювалася тим, що я вперше подорожувала із чемоданом. Раніше я б могла зрізати по траві, землі, пролізти через паркан і т.д, але тепер я мала із гордо піднятою головою, немов усе так і задумано, шурувати вздовж траси.

У якийсь момент піднявся вітер і мене почало потроху разом із моїм чемоданом здувати то в одну, то в іншу сторону.Я йшла вздовж теплиць, які своїм видом більше нагадували закинуті табори біженців, але навколо не було ані людини. Постійно спотикаючись через апельсини та помідори, що лежали усюди вздовж обочини, я йшла і думала, що я в біса забула у цій аграрній столиці Іспанії? Мені раз-по-раз здавалося, що мій навігатор зламався і я забрела кудись у глухомань алмерійського передмістя. Я була зла на себе, що не поїхала автобусом від самого аеропорту. Скоріше за все, у цей час апельсини та помідори стояли б уже на моєму столі, а не валялися під ногами і мені б не доводилося перестрибувати їх, аби не забруднити своє взуття та чемодан.

Нарешті переді мною з’явився тротуар. Дуже дивно, він виник просто ні з чого. Я дуже здивувалася, що ось так, посеред півдороги нарешті з’явився простір і для пішохода. Втім, це хоча б трохи відволікло мене від злості саму на себе. І ось, іще трохи і я побачила перед собою будівлю університету Алмерії. Все-таки карта вела мене правильно. Іще трохи і я знайшла зупинку. Хоча, насправді, якби не жіночка, яка поряд вигулювала своїх чихуа-хуа, то я би і не здогадалася, що лавка на обочині може бути повноцінним місцем зупинки автобусу у цьому богом забутому поселені.

Навколо мене були розташовані милі заміські будиночки. Здавалося, що я у якійсь Конча-Заспі чи іншому елітному районі, жителі якого вимерли, або покинули свої будинки у результаті якоїсь катастрофи. На стільки там було тихо і безлюдно. Лише чайки літали над головою і кричали “ті-кай, ті-кай”. Нарешті у полі зору з’явився автобус. Помахом руки я зупинила його і зайшла всередину. Я була єдиним пасажиром наступні десь 10 зупинок, які ми їхали вздовж моря. Реально якийсь сайлент хіл. Але я була щаслива бачити море і мене вже мало що хвилювало навколо, крім нього.

Готель Зелений Дельфін

Я поселилася на самому березі моря. Мій готель був далеко не дешевим, як для такого захолустя і взагалі не-сезону. А ще він мав назву Delfin Verde, що нашою звучить як Зелений Дельфін. Боже, ну хто придумав таку дику назву? Що було у голові людини, як вона собі, блін, уявляла зеленого дельфіна? Як на мене, гіршим може бути лише Delfin Rojo, тобто червоний дельфін. Відгуки на різних ресурсах про цей готель були не дуже, але я вирішила дати йому шанс. І не прогадала. Це був один із кращих готелів (хоча я не дуже і часто зупиняюся у готелях) у моєму житті. Не по дизайну чи ще чомусь, а по атмосфері.

Я жила у кімнаті, вікна котрої виходили на набережну. У номері було лише одне одномісне ліжко, шафа, невеличкий стіл і вішалка для одягу. Знаєте, така висока дерев’яна палиця із “рогами” для шмоток згори. Я повісила на неї свого білого капелюха із широкими полями, пальто і шарф. Боже! Як це кіношно виглядало!!! Я просто не могла намилуватися наступні півгодини. І, можливо, якби не почуття голоду, я би ще не одну годину втикала на це все.

Під готелем розташовувався ресторан із однойменною назвою. Я сіла за столиком до мене підійшов офіціант і почав шпарити іспанською. Своїм “ееееее” я дала ясно зрозуміти, що не дуже його розумію, а точніше, окрім por favor і señora взагалі не відстрелюю жодного слова. Він трохи пригальмував і почав кожне слово повільно виговорювати. Ламаною іспано-англійською він запитав що я буду, а я ламаною англійсько-іспанською попросила щось без м’яса. Ми порозумілися і вже за 10 хвилин на моєму столі красувалася tortilla – іспанське національне блюдо із яйця та картоплі. Я куштувала і смачніше, але в той момент мені здавалося, що це найкраще, що могло статися зі мною на той момент. Я неспішно поїла і пішла до моря, дивитися як останні промені торкаються хвиль і йдуть спати кудись за місто.

Коли я повернулася із моря додому, я зрозуміла, що поки що не готова жити без центрального опалення, і попросила додаткову ковдру. Натомість мені дали дві ковдри і нагрівач повітря. У готелі я була єдиним мешканцем і мені старалися максимально догодити. А ще щодня мені доводилося активно практикувала іспанську із хазяйкою, яка не знала жодного слова англійською. Здається, навіть hello та ok для неї звучали дико.

Як я цілувалася із морем

На другий день світило сильне-сильне сонце, а на вулиці було майже двадцять градусів тепла. Погодьтеся, непогано як для середини березня. Особливо враховуючи, що цього року зима в Україні затрималася. Саме цей дисонанс: розуміння, що ще так рано для тепла, і відчуття, що ось же воно вже тут, привело мене до чергової халепи. Ну, відносно халепи.

Зранку я сходила у старе місто, відвідала фортецю Алькасаба, а потім, обідаючи на набережній, подумала “Блін, так класно! Оце б помочити ніжки” і направилася знову до моря. Але боягузка в середині мене промовила “Блін, так море ж холодне!”. І я зупинилася на півдороги. Я стояла і думала-думала-думала, зважувала усі за і проти того, щоб зняти кеди і торкнутися моря.

У якийсь момент я задивилася на чайку, яка пролітала над головою і кричала “мо-чи, мо-чи”. І щойно вирішила, що ну все, знімаю взуття, як море набрало багато-багато повітря у найближчу хвилю і як накрило мене по коліно. Кілька секунд я стояла в шоці. Я не панікувала, але думала, що робити, що робити, мені ж завтра їхати!!! А потім розсміялася, розбулася і побігла вздовж моря, по вилизаному піску, по камінцям, на зустріч таким само безумним людям, які мочили ноги у холодному морі. От тільки взуття у них було сухе.

Коли я повернулася у кімнату, я безмежно зраділа, що хазяйка готелю минулого вечора дала мені обігрівач, хоча я і не просила. Я помила взуття, випрала шкарпетки та штани і розвісила усе по своїй кіношній кімнаті. Тепер вона пахла морем і більше нагадувала якусь невеличку халупку рибака, який щойно повернувся із роботи і сушить свої сіті.

Шторм і я на кораблі 

Після обіду почався шторм. Людей на вулиці просто здувало. Оскільки мій одяг був мокрим, я не планувала більше гуляти. Але я вдягла чисті речі, щоб сходити у магазин, який знаходився за кілька метрів від готелю. Іти було менше хвилини, але коли я тільки вийшла на вулицю вітер ніби здурів, підірвав капюшон мого пальто, закрутив його і вліпив ним мені у лице. Я вже мовчу, що він зробив із моїм волоссям. Я спочатку дуже переживала, що подумає продавець про мене у магазині, але коли побачила, що там усі із таким безумними скуйовдженими зачісками, трохи заспокоїлася.

Тож я запаслася хавкою і вирішила, що буду відпочивати у номері. Море за вікном шалено ревіло, а я спостерігала за хвилями, які ближче до вечора досягали метрової, а то і дво-триметрової висоти. Я дуже раділа, що шторм почався в останній мій день тут і я встигла насолодитися сонячними ваннами, нереальними заходами сонця і прокиданнями під шум хвиль.

Власне, в останній свій день я теж прокинулася під шум хвиль. Було враження ніби лежала в каюті без вікон і дверей. Мій корабель то підкидало, то глибоко занурювало у воду. Я не бачила цього, але відчувала кожен порух нашого судна. Мене почало потроху піднуджувати і я подумала, що мабуть саме так виглядає морська хвороба. У мене морська хвороба? Не може бути. Я ж так люблю море і його шум.

Я ще хвилин десять думала вставати мені чи краще залишитися лежати, щоб мене точно не знудило. Не відкриваючи очей я намацала пляшку із водою і зробила кілька ковтків. На мить мені стало краще. Я змусила себе зловити цю мить і піднятися із ліжка. Звісно, що я не була ні у якому кораблі і все ще знаходилася у свої маленькій кімнаті. Але шторм усе ще не затих і був зовсім не ранок, а глибока ніч. Я трохи оклигала від цього кошмару, переконалася, що у мене нема морської хвороби і лягла спати далі.

На ранок погода була зовсім казкова. Повний штиль і яскраве сонце. Якби не розкидані речі, сміття та пісок усюди де можна і не можна уявити, то я б і не повірила, що вчора мало не ураган пронісся по узбережжю. Я швидко зібрала речі і вирушила в дорогу. У місто, зустрічі із яким чекала дуже і дуже довго. Але це вже зовсім інша історія.