Як Малага стала моїм домом

Одного разу, сидячи на роботі і страждаючи всілякою фігньою, я знайшла прикольний сайт, на якому можна порівняти ціни у різних країнах світу. Тоді євро ще не коштував тридцять гривень, а Київ ще не став найдешевшою столицею Європи. Я почала дивитися де у ЄС жити не дорого. І знайшла одне місто на півдні Іспанії. Так я познайомилася із Малагою.

(Саундтрек до посту: Sofia Ellar – Serenatas Baratas)

Велика арена для кориди на фоні новобудов і моря – типова картинка Малаги, яка вилазить у пошуковику, коли ви щось намагаєтесь знайти про неї. Майже нема фотографій старого міста, а із основних принад розповідається про фестиваль на Semana Santa і Кафедральний Собор. Насправді, тут дійсно нема чогось особливого. Місто як місто.

Ще до того як я сюди приїхала, я відчувала, що це мій дім. Тому Малага мене не вражала і не зачаровувала. Я просто гуляла її вулицями так, ніби все життя прожила у цьому місті.

Знаєте це відчуття, коли довго-довго триває зима, а потім, коли настають перші, по-справжньому теплі і весняні дні, ви виходите на вулиці свого ж міста і воно ніби нове, ніби ви приїхали в нього звідкись на кілька днів і тому вулиці ще не приїлися, архітектура ще підходить, щоб робити на її фоні фотки в Інстаграм. Ну, загалом, все якось ніби посвіжіло. Так само у мене було із Малагою. Так, ніби закінчилася зима і я вийшла на вулиці свого рідного міста: усе до болю знайоме, але нове.

Можливо так сталося через те, що я сотні разів протягом кількох років гуглівським жовтим чоловічком вешталася поміж будинків та площ Малаги, можливо, через те, що ще тоді, коли вперше дізналася про це місто, не бувши навіть в Іспанії, я вирішила, що житиму в ньому. Нехай тиждень, нехай місяць, але житиму, бо це місто моє. Я це відчувала через одну-єдину картинку в Інтернеті. І це дивовижно.

У Малагу я приїхала автобусом із Алмерії, де відпочивала кілька днів напередодні. Я дістала телефон, щоб намалювати собі маршрут на карті. Дорога мала зайняти у мене десь півгодини. Я неспішно рушила. Головна проблема гугл-карт у тому, що вони ідентифікують проблеми на шляхах машин, але ніяк не показують ремонти чи якісь перешкоди на пішохідних вулицях. Тому, як і у Алмерії, мені довелося трішки помучитися, обходячи із чемоданом велику частину шляху, який був зачинений на реконструкцію.

Коли я вийшла на свою вулицю, я була, чесно кажучи, здивована. Адже на гугл-стріт-в’ю вона виглядала маленькою і доволі зашарпаною. Я ще тоді здивувалася, чому у центрі може бути така вулиця. Виявилося, що це одна із артерій міста і вона огинає центр міста з однієї сторони. І насправді на ній розташовано безліч барів, по ній ходять процесії під час свят, по ній можна прийти у будь-яку точку старого міста і дійти до головних пам’яток. Загалом, місце проживання у мене було як не можна центральніше.

З одного боку це дозволяло мені без проблем досхочу гуляти до моря і назад, ходити по красивим площам і заглядати у тарілки чисельним мешканцям міста, які від 5 години вечора починали займати місця в тапас-барах, голосно щось обговорювати, сміятися та інколи підспівувати.

Тут мені довелося вкотре зрозуміти, що час летить просто нереальними темпами. Навіть коли минув  мій перший місяць у Іспанії, мені здавалося, що ось-ось я тільки зійшла на омріяну іспанську землю після тригодинного перельоту із Польщі. Ось знайома Ла Рамбла і Площа Іспанії у Барселоні і я ще тільки планую як мені треба зранку встати на літак, що доставить мене на Південь.

А з іншого боку, ось я ходжу вулицями Малаги і вже знаю кожен закуток, ціни у більшості ресторанів (хоч і не сиджу у них) та розклад мес у церквах (хоча на них я теж не ходжу 🙂 ). Я знаю які магазини працюють в неділю, де можна купити найсмачніше морозиво. Я можу показати де зустрічати найкрасивіші заходи сонця і звідки побачити найгарнішу панораму міста. Я би уже могла водити кількагодинні прогулянки по місту, як це інколи роблю у Києві.

Чотири тижні в Малазі проминули, як один день. А у той же час вони тягнуться як щойно підійшовше тісто. І були такими ж пахучими і приємними на дотик. Так-так, я відчувала кожен день, що минав тут, усіма органами чуття і мені це подобається. Мабуть, це те, чого мені буде дуже не вистачати, коли я повернусь додому.

СЕМАНА САНТА

Я прокинулася о третій ночі від того, що на вулиці з шаленою силою грали труби. Спросоння мені здалося, що це пожежні сирени і на вулиці відбувається якийсь капець. Драматизму додало те, що я прихворіла і як раз на ту ніч припав “пік” моєї хвороби, здається, навіть була температура, але я не знаю точно, оскільки градусника у мене не було, щоб це перевірити. І от лежу я у цьому стані марева і нічого не розумію, куди бігти, що спасати першим, де вихід, що далі?

Кілька хвилин по тому я зрозуміла, що це просто proceción проходить по моїй вулиці. І просто сьогодні вони це роблять всю ніч, аж до 5 ранку. У той момент я ненавиділа, що живу на одній із основних вулиць, де відбувається хода. Усі інші дні я просто тащилася від цього, адже це дуже красиве і голосне дійство, яке пробирає аж до кісток. І я мала змогу спостерігати його не через голови десятків людей, а із балкону і роздивлятися у всій красі костюми, скульптури і численні оркестри.

Насправді, репетиції процесій починаються раніше самої Semana Santa. Я приїхала за тиждень до Святого Тижня і одразу з потрапила на ходу. От просто вийшла в неділю на вулицю, а там купа народу товчеться, я туди, а там десятки чоловіків на своїх плечах несуть постамент.

Я бачила також процесію у Ронді – зовсім не ті масштаби, що у Малазі. І, говорять, що у Севільї усе ще масштабніше. Але я не ризикнула поїхати, бо місто заблоковане на ці дні. Дуже складно прорватися в нього і потім вирватися назад.

ПОЛУНИЦЯ НА ВЕЧЕРЮ

Прохворівши цілий тиждень Semana Santa, я зібрала волю в кулак і в суботу пішла гуляти. Було близько 4 години. Я вирішила пройтися до моря і заодно перекусити на набережній. Я не знала що саме хочу їсти, тому поклалася на долю: що знайду цікавого у магазині, те і стане моєю вечерею сьогодні.

Зайшла у супермаркет – а там на прилавку із фруктами красується вона: червонощока, чистокровна, розміром із півдолоні полуниця. Я навіть на цінник не глянула, одразу схопила її і нумо до каси! Так хотілося швидше її вже з’їсти.

До набережної я дісталася на багато швидше, ніж зазвичай. Я проворно завертала то в один, то в інший провулок, орієнтуючись на дзвіницю собору, котрий стоїть прямо на виході до ботанічного саду, який і розділяє зону моря та зону старого міста. Десятки людей неспішно крокували вздовж саду: як раз був час, коли всі виходили з дому на merienda – підвечірок.

Іспанці шалено люблять зустрічатися із друзями та невпинно говорити, поїдаючи тапас і попиваючи пиво або вино. Коли вони зустрічаються, розмовам, здається не буває кінця. Активно щось обговорюють і жестикулюють. І що цікаво – ні у кого у руках нема телефону. От реально, ні у старших, ні у молодших – всі на стільки зайняті говорінням, що їм просто нема коли сфоткати їжу чи зробити селфі. Якщо чесно, я дивуюся, як у них так довго вистачає сил молоти язиками 🙂

Так я і роздумувала, сидячи на набережній і спостерігаючи за терасами, які по-троху стали наповнюватися відвідувачами. А в руці у мене була полуниця, яку я уминала. На мить мені навіть трохи стало сумно, що мені нема із ким поділитися тим, яка вона смачна і соковита та розказати як минув мій день.

ОЛІЯ В БАРІ

На наступний день я уже була огурчиком і навіть були сили сходити на тапас. Одразу через дорогу від мого дому знаходився бар La Tranca. Там завжди повно місцевих, а туристи просто не доходять, потрапляючи на гачок барів та ресторанів, які розміщені у самому центрі старого міста. Тому і ціни тут “місцеві”. Один тапас коштує 1,5 євро, тоді як середня ціна у “туристичних” барах починається від 2,5.

Але ціна – не головна особливість бару. Місцеві його люблять за атмосферу. Увечері тут не проштовхнутися, народу набивається стільки, що більшість стоїть на вулиці вздовж дороги. Тут нема столиків, лише кілька бочок, що слугують підставками під тарілки. На фоні грає іспанська музика 70-80-их років, такі собі шлягери, і увесь бар підспівує. Солістами завжди виступають бармени. У всіх як на підбір красиві і сильні голоси. Їй богу, таке враження, що зранку вони у консерваторії працюють, а увечері тут у барі підробляють.

І от я така заходжу, зачарована цим двіжем, пробираюся до барної стійки і, косячи під місцеву, кажу: aceite, por favor. Офіціант обриває свою пісню на півслові і такий: que? Потім швидко розуміє, що я не дуже можу пояснити що я хочу 🙂 і додає: aceite o aceitunas? І тут до мене доходить, що я щойно замовила собі в барі олії. Я швидко виправилась і назавжди запам’ятовую, що оливки – це асейтунас, а олія – асеіта.

НАЙВИЩІ ТОЧКИ МІСТА

Коли я буваю у новому місті, я завжди стараюся підніматися на найвищі його точки, щоб побачити усе місто цілком. У Малазі у мене було аж два варіанти як подивитися на такий краєвид: дорогий і простий – на оглядовому колесі, дешевий і складний – піднятися на фортецю Гібралфаро.

Я спробувала обидва. І, якщо вам не шкода виплюнути свої легені, то однозначно рекомендую саме другий варіант. Оглядове колесо красиве лише якщо його фотографувати збоку. Але щойно ти сідаєш у кабінку, ти потрапляєш у камеру для катувань. Ну, по-перше, там не можна їсти. Але ж це такий кайф сісти, розслабитись, жувати полуницю і спостерігати за містом згори… Мене такого щастя позбавили.

По-друге, якщо ви захочете спробувати це колесо, то скоріше за все ви будете їхати із іншими людьми. Мені не пощастило їхати із одним кіпішним італьяшкою. Усі три кола, які ми зробили, він щосекунди клацав своїм фотоапаратом, коли, здавалося, що усі можливі фотографії на фотоапарат він зробив, він дістав свій телефон. Поряд сиділа його дружина – дивовижно спокійна жінка, якій, здавалося, по-парабану були усі ті картинки, зроблені на апарат. Вона просто дивилася навколо і насолоджувалася.

По-третє, у кабінці було так жарко і нічим дихати, що мені уже після першого кола захотілося вийти із неї. А були ще два кола пекла! І це я була навесні і о 7 вечора… Я взагалі не уявляю у яку пічку перетворюється ця машина влітку. Ну і останнє – ціна. Я щиро вважаю, що це найбільш безглуздо витрачені 10 євро за всю поїздку!

А от Гібралфаро – це зовсім інша історія. Вхід не так просто знайти, а потім ще і дійти до нього. Втім, дорогою можна не спішити і насолоджуватися красивими видами на море, які поступово відкриваються. Так, я рази три думала не іти на саму гору. Було жарко і важко, але я поборола внутрішнього лінивця і жодного разу не пошкодувала про це! Вид у сто разів крутіший, ніж із колеса, свіжий вітерець, який обдуває після важкого підйому. Ну і вхід, мені за студентською карткою, коштував 60 центів! Я вважаю, що це взагалі крутячок! 🙂

ДОЩ У МАЛАЗІ

Останній тиждень погода у Малазі зіпсувалася. Температура стрибала і майже постійно небо було затягнуте хмарами. В один із днів моя сусідка-китаяночка дістала зі свого чемодана светр і сказала, що приблизно така погода була взимку. А це було всього лише 12 градусів.

До цього часу я уже обходила усе що тільки можна у Малазі. Тому більшість часу приділяла просиджуванню вдома і втиканню у телевізор. Через те, що час від часу ішов дощ мені постійно хотілося спати, але щойно я лягала, укутувалася у ковдру, як розуміла, що не засну.

Не дивлячись на те, що я реально втомлювалася під час занять у школі, мій організм відпочив. Я більше не відчувала тієї накопиченої втоми із якою приїхала в Іспанію. Здається, за цей місяць мені все-таки вдалося бодай цієї мети досягнути.

Я подивилася у дзеркало і побачила, що синці під очима майже зникли. Точніше під одним оком взагалі зник, а от під іншим ще трохи лишився 🙂 Я набралася сил, відновилася і, здається, навіть схудла. Від усвідомлення цього, я швидко вдягнулася і спустилася у магазин. Купила іще полуниці та пішла останній раз вечеряти на малазьку набережну, яку затягнули грозові хмари.

Якщо вам цікаві ціни, маршрути, місця, звички і тому подібне в Іспанії, шукайте інформацію у моєму телеграмі t.me/podorozhi за хештегом #саша_в_іспанії або задавайте питання у чаті t.me/podorozgiCHAT, більше картинок із подорожі можете знайти на інстаграмі instagram.com/stupakovska