Яна Вовкотруб: Коли я розповідаю про свій дім, то маю на увазі Італію, а не Україну

Яна живе і вчиться в Італії вже 4 роки. Так склалося, що кілька дивних збігів у житті привели її у цю країну “dolce vita”. Вона вже встигла пожити рік у маленькому містечку Лечче, що на Півдні Італії, після того перебралася у Флоренцію, а наразі мешкає на острові Сардинія. Куди її занесе далі – поки що навіть не здогадується, але вірить, що це буде не менш цікава пригода, ніж усі попередні, пов’язані із Італією.

Під час моєї минулорічної подорожі Італією ми домовилися із Яною про інтерв’ю. І ось нарешті ми знайшли час поговорити по Skype 🙂 Під час нашої розмови вона розповіла мені як опинилася у Італії та що змінилося у її житті після переїзду. Яниною розповіддю ділюся і з вами. Приємного читання 😉

Я розуміла, що хочу відкрити для себе нові країни, але не розуміла які

Вперше я поїхала в Італію після закінчення школи. Мені там сподобалося, але не було такого, що я вирішила туди переїхати. Того ж літа я вступила в університет ім. Шевченка на юридичний факультет. Студентське життя повністю мене поглинуло. Так тривало 2 роки.

На 3 курсі я зрозуміла, що мені якось занадто сумно сидіти на одному місці. Мені хотілося відкривати для себе нові країни, спілкуватися із людьми з усіх куточків світу. Однак, я не зовсім розуміла як це втілити у життя.

Тому наприкінці третього курсу я зі своєю однокласницею вирішила поїхати в Америку за програмою Work And Travel. Уже ближче до самої поїздки усе зірвалося, а інших планів на літо я не мала. І моя університетська подруга, яка бачила, що я дуже переживаю через це, запропонувала разом із її сім’єю провести пару тижнів на морі у Італії. Я погодилася. Врешті ця поїздка і стала тим поворотним моментом, коли я зрозуміла, що хочу жити в цій країні. За тиждень, який я там провела, я закохалася у все навколо і пообіцяла сама собі, що обов’язково повернусь.

Якщо чогось дуже хочеш, то щодня знаходитимеш на це час

Того літа із сім’єю подруги ми жили на Півдні Італії. Що цікаво, це було неподалік міста Лечче, в яке я через два роки поїхала вчитися! Хто б міг тоді подумати, що місто, в яке ми приїжджали на одноденну екскурсію зовсім скоро стане моїм першим італійським домом. Я досі дивуюся тому, яка непередбачувана доля і скільки приємних та неочікуваних сюрпризів вона нам постійно дарує.

Під час цієї поїздки я закохалася у Італію. Після повернення у Київ я купила книжки з італійської. Я повісила собі Колізей над ліжком і подумки молилася щодня про те, щоб жити у цій країні. Все, відтепер я прокидалася і лягала спати із думкою про Італію.

Із вересня я почала вчити італійську дуже наполегливо. Просто нереально наполегливо. Щоб було зрозуміло – у вересні я почала вчити мову, а у березні приїхала група італійців і з ними я вже могла говорити. Звісно, що це була не ідеальна мова, але я уже могла їм показати місто та спілкуватися на якісь побутові теми. Тобто за півроку я заговорила італійською.

Зараз я говорю усім, якщо ти дійсно сильно хочеш вивчити мову, заговорити нею, то нема нічого нереального. Все залежить лише від бажання та мотивації. За перші півроку вивчення італійської не минало і дня, щоб я не відкривала підручник. Я сиділа на парах – читала книжку з італійської, приходила після університету – відкривала завдання, сесія – бодай 10 хвилин на день я виділяла для вивчення мови, прогулянка із друзями – я тягнула їх у караоке, щоб співати пісні Челентано. І все це дало свій результат.

Увесь четвертий курс я витратила на вивчення італійської. Після закінчення бакалаврату ми з мамою знову поїхали у Італію відпочивати. І цього разу я була тут, як риба у воді. Ми жили під Венецією і з екскурсією з’їздили у Болонью, де знаходиться один із найвідоміших італійських університетів – Болонський. Тоді у мене зародилася ідея вступити на магістратуру в Італії. Не знаю чому, але так я собі придумала. Це все було далеке від реальності. Адже вже було літо, і навіть чисто теоретично було вже пізно подавати документи на наступний навчальний рік. Після повернення в Україну я активно почала моніторити різноманітні можливості навчання в Італії.

В Україні дуже мало інформації щодо можливостей безкоштовного навчання в Європі

Я вивчала як побудована система вищої освіти в Італії, як функціонують університети. Оскільки я навчалася на юридичному факультеті, то досить логічним було продовжувати навчання за цією ж спеціальністю. У Італії вважається, що найкраще юриспруденції навчають у… Болонському університеті! 🙂 І знову ж таки я придумала собі вступити у цей університет. Намалювала собі повітряних замків і чекала, що мене приймуть із відкритими обіймами.

Після бакалаврату я вступила на заочне відділення магістратури в Україні. І саме український університет відіграв ключову роль в моєму переїзді. Адже абсолютно випадково я дізналася про існування відділу міжнародної співпраці при університеті та програми Erasmus+. Я пішла туди дізнатися що і до чого, чи можуть вони мені допомогти із навчанням закордоном. Там мені підібрали тип програми, дали багато порад, допомогли зібрати пакет документів.

На жаль, в Україні дуже мало інформації щодо можливостей безкоштовного навчання в Європі. У цьому плані Україна дуже закрита країна. У Європі студенти по 2-3 рази за навчання їздять у інші країні, у інші університети за обміном. Тобто у них нема навіть думки про те, що ти не можеш поїхати. Перед ними показують можливості, а вони просто обирають ту, яка їм найбільше подобається.

Італія дуже славиться своєю бюрократією. У мене на збір та оформлення документів пішло близько 7-8 місяців. Я подавала документи у два виші: в Болоньї та в Лечче. І от я ці папірці збираю, а подумки вже живу в Італії. Яким же був мій шок, коли мені прийшла відмова із першого університету. А потім і з другого. Мої рожеві замки було зруйновано.

Коли я прочитала перший лист про відмову, то я зовсім не звернула уваги на примітку, що мене поставили у список очікування. Ще й першою за рахунком 🙂 Це означало, що якщо хтось відмовиться, то в порядку черги місце пропонуватимуть людям з цього списку – тобто мені. Черговий шок зі мною стався тоді, коли за кілька тижнів мені прийшов лист про те, що мені пропонують навчання в університеті в Лечче.

Я досі пам’ятаю цей день, коли мені прийшов лист-запрошення. Відкриваю його, а там “ви були першою у списку очікування, кандидат перед вами відмовився, якщо у вас все ще є бажання навчатися в нашому університеті – заповніть наступні документи та вишліть нам їх поштою”.

Я сиділа і не вірила своїм очам. Я так сильно цього хотіла, що мені здавалося, ніби це якийсь сон. Так склалося, що наш менталітет не дозволяє повірити у те, що щось можна отримати без “замовленого словечка”, абсолютно безкоштовно, ба, навіть більше – мені щомісяця за умовами програми ще й виплачували тисячу євро стипендії! Після того як мої знайомі чи родичі дізнавалися, що я вступила в університет Італії, одразу ставили запитання кому ми заплатили, хто у нас там є і тому подібне. Я ж кажу – вірте у чудеса і вони збуватимуться!

Коли я приїжджаю раз на рік в Київ, то відчуваю себе деякою мірою іноземкою

Далі були тижні підготовки документів. Потім я на місяць поїхала у Болонью на курси італійської. Я уже не могла дочекатися свого нового життя! І з вересня 2013 року я живу в Італії. Спочатку південний Лечче, потім була чарівна Флоренція, а тепер острівна Сардинія. І поки що я не збираюсь зупинятися 🙂

Зараз я уже відвикла від Києва. Одного разу я приїхала до батьків у листопаді, а випав сніг! Для мене це вже так незвично. Єдине, за чим сумую – їжа. Особливо не вистачає сирників, сметани, котлет по-київськи. Так, італійська кухня надзвичайно смачна і я її обожнюю, але все ж інколи хочеться того, до чого звикла з дитинства!

Тепер Італія уже стала моїм домом. Коли я кудись їду і розповідаю про свій дім, то маю на увазі Італію, а не Україну, де я народилася та виросла, де живуть мої батьки та багато друзів. І навіть коли я приїжджаю раз на рік у Київ, то відчуваю себе деякою мірою іноземкою.

У мене нема якогось зверхнього ставлення до українців. Я знаю, що багато хто, після того як емігрував, приїжджаючи в Україну, любить постійно повторювати щось на кшталт “ой, а у нас в Європі так не прийнято”, “ой, як у вас в Україні все не так, як у нормальних людей”. У мене цього нема. Я люблю Україну і сприймаю її такою, якою вона є. І я українка. Хоч я уже навіть думаю, як італійка, все одно завжди залишатимусь в Італії іноземкою.

А вам би хотілося переїхати до Італії? Можливо ви уже переїхали? І хочете поділитися своїми враженнями? Тоді сміливо коментуйте цю розповідь. А ще підписуйтесь на нереально красивий Instagram Яни – дуже рекомендую, якщо вам цікаве життя в Італії! А також підписуйтесь на мою FB-сторінку та Instagram 😉